Вчитель 24/7

за партами, перед їхніми очима вже сиділо більше 5 тисяч учнів,
вони провели близько сотні відкритих уроків, перевірили тисячі диктантів, перечитали незліченну кількість параграфів та геніальних учнівських творів і коли, здавалося, вже ніщо не може їх здивувати, з'явилося воно— дистанційне навчання

Карантин також застав їх зненацька, змінив ритм життя і змусив пристосовуватися до нових правил. А ще показав, як сильно вони любять свою роботу. Бо як вже місяць повторює мій тато: «Вчителі ще ніколи так сильно не хотіли до школи, як цієї весни».

З 12 березня освіта у нас онлайн, уроки – на дивані перед телевізором, а вчителі уже з легким посіпуванням ока, досі намагаються пояснити дітям, що карантин – то не канікули і вчитися –це і надалі їх прямий обов'язок. Принаймні так сталося у моїй сім'ї, де є двоє вчителів. От і сидимо ми вже місяць на карантині: я, мама, тато і ще десяток їхніх учнів, які по колу дзвонять, пишуть, збираються у Зумі та навіть інколи присилають своє домашнє.

Марія Степанівна - вчитель української мови та літератури, завуч школи з 23- річним досвідом роботи. На карантині так довго вперше і до того, онлайн навчання ніколи не практикувала. Вона з тих вчителів, які завжди ходять зі своєю крейдою, дають додаткові завдання та полюбляють незаплановані самостійні роботи.

Мабуть, саме тому перший тиждень карантину просиділа за календарним плануванням, розписуючи усі уроки на найближчий час.

З наступного тижня взялася пояснювати теми уроків у вайбер-групі, давала виконувати усі вправи, передбачені програмою, читати повністю літературні твори та щиро вірила, що її 8-класники все це виконують.

Коли все-таки зрозуміла, що помилялася, почала шукати різні завдання в Інтернеті, тести, ігри, екранізації книг, щоб хоч якось зацікавити дітей.

Коли і це не сильно допомогло, а на зв'язок з вчителем і далі виходило лише кілька учнів, Марія Степанівна вдалася до крайніх заходів і завела «журнал оцінок»

Вже через кілька днів вона готувалася до свого першого онлан-уроку. На диво, більшість 8-класників теж були на ньому присутні.

Відчуття обов'язку перед дітьми, освоєння нових технологій та ще багато непояснених тем (без яких діти очевидно жити не зможуть) настільки захопили Марію Степанівну, що вона цілими днями складала уроки, тричі в тиждень проводила їх у зумі та щоразу переборювала бажання продовжити урок ще на 40 хвилин.

Тому для неї поки єдиною помітною перевагою дистанційного навчання є те, що нарядно вдягатися можна лише по пояс.

І, звичайно, її підручники тепер є в кожній кімнаті нашого дому(хоча здається так було і до карантину)

Ігор Володимирович – вчитель історії та правознавства, педагогічний стаж – 36 років. Онлайн технології також освоює вперше. Його вчительське кредо звучить приблизно так: «Не можна навчити того, хто сам не хоче».
Тому у навчальному процесі використовує зовсім інші методи, ніж Марія Степанівна. Він ставить високі оцінки, на уроці переважно говорить все сам, а від учнів вимагає, якщо не слухають, то хоча б не заважати тим, хто це робить. Контрольні проводить тоді, коли «учні починають думають, що вже все знають».

Головний негатив дистанційного навчання для Ігоря Володимировича – ця гора книжок, яку треба було принести зі школи додому. Оскільки він веде уроки з Історії України, Всесвітньої історії та Правознавства у шести класах, змушений був забрати всі ці підручники. Марії Степанівні з її одним класом в цьому плані пощастило більше.

Серед переваг – постійно гаряча кава, яку приносить Марія Степанівна, а також можливість пити її, не чекаючи перерви.

Хоч Ігор Володимирович до ситуації з дистанційним навчанням ставиться простіше і навіть не очікує від учнів бездоганно прочитаних параграфів та виконаних завдань, але все одно щиро дивувався, коли заповнену табличку «Дата і Подія» йому надіслали всього лиш троє учнів. І це не з одного класу, а з усієї середньої школи.

І хоч поки результатів успішності не бачить, але до уроків готується старанно і довго: перечитує матеріал, складає завдання і навіть перевіряє, хто бачив його повідомлення у Фейсбук-групі

Виправити ситуацію з поганою успішністю намагалася Марія Степанівна: спочатку, як хороша дружина, лише давала поради, а потім, як завуч сказала завести «журнал оцінок» і контролювати виконання усіх завдань.
Вона вже з досвіду знає, який це дієвий інструмент. Тому одразу почала пояснювати як все краще зробити.

Так вони і живуть вже цілий місяць: хоч дистанційно, але навчають, хоч поки без особливих результатів, але для тих, хто все-таки прагне щось знати, і чим більше цих труднощів, тим сильнішим стає їхнє бажання зайти нарешті в учнівські класи і почути звук вже такого рідного, але зараз призабутого дзвінка на урок.

P.S. Першим ділом після карантину, каже Марія Степанівна, візьметься повторювати з учнями всі теми від 12 березня. Хоча ймовірніше, вона буде їх не повторювати, а наново вчити, але до такого варіанту вчителька уже готова. Ігор Володимирович теж вже чекає кінця карантину, звісно він буде ще раз пояснювати учням весь пропущений матеріал. Але каже, що найбільше чекає дня, коли нарешті забере з дому до школи той великий ящик з підручниками

Бельзецька Наталія ЖРН-41С